Євгенію Гурильову в дитинстві діагностували “дитячий церебральний параліч”. Та він закінчив школу із золотою медаллю, а зараз навчається на четвертому курсі Інституту фізико-технічних та комп’ютерних наук ЧНУ за спеціальністю “комп’ютерна інженерія”.

Про це йдеться у публікації газети “Молодий буковинець”.

Ми зустрілися в інституті, Євгенія на пари привіз батько. Симпатичний хлопець із синіми очима сидить у візку. Простягає руку для вітання.

“Готувався до заліків та екзаменів”

– Я проживаю у Садгорі, навчаюся на заочному відділенні. Коли починається сесія, батько щодня привозить мене на лекції та екзамени, – каже хлопець. – Мені дуже цікаво вчитися, спілкуватися з однокурсниками, які допомагають у всьому. Тато сидить зі мною на лекціях, записує все, бо я не можу – руки не слухаються. Вдома все перечитую, обдумую.

Батьки працювали, а маленький Женя залишався вдома з бабусею Орисею. “Я вставав вранці, робив зарядку, готував уроки, багато читав, дивився фільми, навчився в’язати макраме, – згадує хлопець. – До школи не міг їздити на візку, то вчителі приходили до мене додому після обіду. Найбільше мені подобалися українська та зарубіжна література, біологія, фізика, геометрія, алгебра. Отримував по 10-12 балів. Школу я закінчив із золотою медаллю, яку мені вручив у Літньому театрі мер Олексій Каспрук. Почувався дуже щасливим, рідні раділи. Хотів здобути якусь спеціальність, щоби можна було заробляти на себе. Обрав Інститут фізико-технічних та комп’ютерних наук, бо нині це престижно. Було нелегко. Мені давали завдання, я готувався до заліків та екзаменів, робив лабораторні роботи, писав контрольні. Як усі студенти, тягнув на екзаменах білети, писав тести. Зараз уже на четвертому курсі, пишу курсову. Якщо все добре здам, то отримаю диплом бакалавра. В магістратуру, напевно, не вступатиму. Але хотів би ще приїжджати в інститут, аби бачити друзів, спілкуватися з ними.

Євгеній вітається із незнайомим хлопцем, якого побачив в аудиторії, запитує, як у нього справи. Той тисне руку, відповідає, що все добре. Вони знайомляться. Так у Жені з’являється ще один друг.

– Я люблю знайомитися з людьми, спілкуюся з друзями в соцмережах. Хоча потрібен час, щоб я їм повірив і був із ними відвертим. Доводиться постійно боротися зі своєю замкнутістю. У мене є дуже розумний друг Михайло, який дає мені різні поради, – говорить хлопець. – А ще в мене є молодші брат і сестричка, які піклуються про мене.

“Мрію розробляти сайти і подорожувати”

Після отримання диплому Євгеній планує почати пошуки роботи. “Я сподіваюся, що мені допоможуть добрі люди, зустріти яких мені пощастило в житті, – роздумує хлопець. – Можна ж працювати дистанційно, а зарплату отримувати на банківську картку. Міг би бути графічним дизайнером, розробляти сайти. Мрію створити свій блог, на якому викладати наукові й технічні новинки. Якби в мене були гроші, то хотів би поїхати в Азію – Китай, Тайвань, Індію. Мені здається, що там живуть щасливі люди. На фото в Інтернеті вони завжди усміхаються, а в нас люди похмурі, сердиті. Щоби спілкуватися з іноземцями, вивчаю англійську мову. Мені хочеться жити нормальним життям, зустріти кохану дівчину, яка би мене розуміла і сприймала таким, яким я є. Бажано, щоби вона була такою гарною і доброю, як моя мама Альона. Вірю, що моя мрія збудеться”.

– Під час пологів син отримав родову травму, йому діагностували ДЦП, – пояснив тато хлопця Віталій Петрович. – Ми його довго лікували, возили у Трускавецький реабілітаційний центр. Трохи допомогло, почала більше розвиватися моторика рук. Але Женя – молодець. Він великий оптиміст, ніколи не падає духом. У нього так багато планів і задумів, що інколи доводиться повертати його до дійсності. Коли він вирішив вступити до інституту, ми всі підтримали його. Адже крім навчання, Жені потрібне спілкування з однолітками. Я за спеціальністю електронник, але працюю будівельником. Коли в сина починається сесія, відпрошуюся з роботи, щоби возити його в інститут. Можна сказати, що я разом із ним теж навчаюся на програміста (усміхається, – авт.). Тут чудові викладачі, які ставляться до Жені з розумінням, завжди готові допомогти. У його групі – класні хлопці, які все пояснять, перешлють електронною поштою необхідні матеріали.

– У нашому інституті навчається чимало таких студентів, як Женя, –запевнила доцент кафедри комп’ютерних систем та мереж Інна Яковлєва. – Я радію з того, що ці особливі діти не замкнулися у чотирьох стінах, змогли реалізувати себе, отримати спеціальність. Приємно, що студенти допомагають їм, навчаються людяності та доброти. Наші випускники з вадами здоров’я знаходять роботу. Скажімо, торік Андрій розробляв сайт для будівельної компанії. Гадаю, Женя теж зможе працевлаштуватися.

Інформаційний портал «Молодий буковинець»