03.12.2017 — Я вчитель. Все своє життя, починаючи років з 15 я вчу чужих дітей, виховую чужих дітей, пояснюю чужим дітям, розказую чужим дітям. Це вже… ну, більше 20 років, не зупинятимемося на цифрах. Інколи ці чужі діти взагалі не чують, буває, їхнє тіло поламане пологами, важкою вагітністю, генетикою, буває й таке, що діти можуть жити лише в межах своєї максимально убезпеченої квартири, є діти з невиліковними хворобами, є діти, яким від природи дісталося на одну хромосому більше. Різні діти є, пише портал «Четверта влада».

Життя навчило мене не здригатися кожного разу, коли дитина мене торкається, не витріщатися, навіть коли дуже хочеться, не робити співчутливої морди там, де тебе не просять про співчуття, а лише про співпрацю.

Хоча в нас було нормально обізвати когось калікою, інвалідом, дауном, ідіотом, овочем. Ми – покоління людей, який виростили з дотриманням дистанції від інакшості. В нас було неприйнятним гратися з візочником, а все інше можна було лише в чарівному мультику побачити, де все несправжнє, або в якісь книжці про тимурівців почитати, але де ми, а де тимурівці?! Коли ти приходив в гості до родини ДЦПшника, ти мусів сидіти тихо і максимально розігрувати співчуття, коли тобі хотілося гратися і показати йому свою колекцію листівок (які спеціально зачепив з дому з надією, що хтось з дорослих відвернеться).

В нас не було притомних текстів з поясненнями і демонстраціями про інакших людей, не було поняття, що людина в інвалідному візку — це перш за все людина, а вже потім в інвалідному візку.

Теперішні діти мають шанси рости інакшими. До їхніх послуг література, живі приклади, інтернет, вся розмаїтість світу. Не знаю, як чиї діти, але мої оцінять людину лише після того, як та рот відкриє, але ніяк не до. Я інколи дуже тішуся, що це я помічаю інакшість, а мої діти це просто сприймають варіантом норми. Мені щодня доводиться себе виховувати, вони — люди нового покоління. Люди покоління різних людей.

Вчора я з подивом зустріла агресивні коментарі про інклюзію під матеріалом ТСН про хлопчика-хулігана, який тероризує весь клас, мовляв, от вам, хочете інклюзію — то отаке отримаєте. Боже, думала я, при чому тут інклюзивна освіта до хлопчика-хулігана, тато якого не соромлячись обклав матом весь педагогічний склад школи на камеру всеукраїнського каналу.

Сьогодні я читаю лист 30 батьків проти однієї «страшної Наді», яка заважає їхнім дітям всебічно розвиватися, і мене просто жах бере. Хтонічний. Перед таким низьким емоційним коефіцієнтом розвитку такої значної групи людей.

Люди! — кажу я. Ні, кричу я в себе в душі. — Який всебічний розвиток? Про що ви? Ви відсікаєте своїм дітям цілий пласт людських знань і емоцій. Сьогодні в світі поруч з коефіцієнтом інтелекту враховують емоційний коефіцієнт. Здатність співпереживати, співпрацювати, відчувати, зрештою. Чого навчаться ваші чотирирічні поки невинні ангели? Травити і вичавлювати беззахисного? Показувати пальцем на інакшого? Відволікатися на відмінне?

Друзі, інклюзія — це не про відмінність, відхилення чи ненормальність. Інклюзія — це про рівність, нормальність варіативності. Рівнозначність. Усіх. Перед законом. Перед людьми. Перед майбутнім. І для тих дітей, кому від народження пощастило трохи більше — це теж можливість. Можливість вирости людьми нової генерації. Генерації людей, а не людських ознак.

Юлія Смаль