Хоча на Закарпатті пандусами оснащено аптеки та деякі магазини, але казати, що життя людей із особливими потребами є райдужним, не можна. І це стосується навіть не соціальних виплат, хоча грошей на придбання медикаментів інвалідам, звісно ж, не вистачає, а інших життєвих аспектів. Тож наразі мова піде про дорожні перепони

У кожного свій «транспорт»

Іван Пилип до 35 років жив, як усі. «Прикувала» до візка чоловіка недуга, а точніше – нещасний випадок.

«Одного разу я потрапив у аварію. Друг-водій помер на місці, мені ж, як не дивно, судилося вціліти. Однак з того часу пересуватися самотужки не можу. Моїм янголом-охоронцем є дружина. Але навіть їй часом потрібно відпочити від турбот. Тому деколи я сам на візку «гуляю» містом. Під час таких мандрівок часом трапляються справжні курйози. Скажімо, перехожі пропонують мені гроші. На жаль, у суспільстві склалися такі стереотипи, що, побачивши немічну людину, дехто гадає, що це – жебрак, – з гіркотою в голосі розповідає чоловік.

Проте найбільше непокоїть його навіть не це, а ставлення водіїв до таких, як він.

«На пішохідних переходах, де немає світлофора, часом чекаю й по 10 хвилин, поки потік автомобілів зупиниться або збереться достатня кількість людей для того, щоб «колона» загальмувала. Ніхто не зупиниться просто так, усі квапляться, поспішають. Розумію, життя зараз таке, заклопотане у всіх, – нарікає Іван.

А нещодавно один із водіїв мало не збив його.

«Я їхав до поліклініки. Чорна автівка «летіла» на шаленій швидкості, добре, що встиг відступитися, інакше б на моїй могилі вже квіти розпустилися. Свідками інциденту було чимало перехожих, усі кричали на автовласника, але він так швидко зник з поля зору, що розгледіти номери ніхто не встиг», – запевняє 67-річний чоловік.

Перевізники – народ особливий

Ще більше проблем виникає у візочників із власниками маршруток. Звичайно, є й поміж ними цілком порядні та людяні, але, як не прикро, далеко не всі.

«Якось мені треба було поїхати до Іршави, – каже Дмитро Попович, інший краянин, що змушений пересуватися за допомогою візка. – Чекав на транспорт на автовокзалі. Утім із трьох перевізників жоден не хотів мене взяти. По-перше, я інвалід, по-друге, пенсіонер, при цьому їхати задарма не хотів. Проте завантажувати мій «велосипед» у мікроавтобус водіям чомусь не хотілося. Кажуть, що за таку поведінку можуть позбавити ліцензії, та скаржитись нікому не став, можливо, у людей сім’ї і їх потрібно кормити… Однак через прикрість відчував себе принижено. На щастя, знайшовся нормальний автовласник, із яким, до речі, я й повернувся потім додому. А так… стараюся не залишати межі міста, бо знаю, як це складно. Потяги, між іншим, пандусами теж не оснащені. Про обмежених у пересуванні у нас думати мало хто хоче.

Зіштовхнутися з подібною неприємністю довелося й Ірині Рущак. Жінка наголошує, що перевізник не хотів її везти до Мукачева.

«Довелося брати таксі, оскільки я поспішала на похорон до родичів. Добре, хоч таксисти не відмовляються допомагати інвалідам. До речі, за поїздку водій взяв із мене чисто символічну плату, пошкодував», – стверджує жінка.

Слід зазначити, що труднощів у людей на візках значно більше, утім саме транспортні незручності залишаються наразі одними з найбільш гострих. Прикро, але тяжіючи до європейських цінностей, громадськість мала б навчитись «корегувати» світобачення, почати врешті-решт всебічно підтримувати інвалідів, допомагати їм знову повірити в себе, виявляти гуманність і милосердя, а не, як кажуть у народі встромлювати їм зайві палки в колеса.

Разом з тим, тішить інше: є між людьми з особливими потребами надзвичайно сильні особистості, яких хвороба не тільки не зламала, але навіть загартувала. Ці люди змогли стати успішними і показують нам, здоровим, як потрібно йти до успіху, а не бідкатись, не нарікати на життя.

Та про них ми розповімо іншим разом.

Оксана Приймак

zakarpatpost.net