Відсутність пандусів, тактильної плитки, звукового сигналу світлофорів, підписів та табличок, тротуари не занижені у місцях переходу дороги – речі, які стають справжньою проблемою для людей з інвалідністю. А таких, за підрахунками Всесвітньої організації охорони здоров`я, близько 15%. Отже, для кожної 6 людини прогулянка не інклюзивним містом перетворюється в подолання траси з перешкодами.

Що таке інклюзія?

Інклюзія – це доступність, включення усіх категорій громадян у суспільне життя. Вперше про це поняття світ заговорив лише в XX столітті. Після Другої Світової війни значна частина людей зіткнулася з інвалідністю і тоді стало зрозуміло, що звична будова міста не є прийнятною для всіх. Проте концепція “універсального дизайну” з`явилася ще пізніше і вигадав її американець Рональд Мейс, який практично все своє життя провів у інвалідному візку після того, як в дитинстві перехворів на поліомієліт. У 1989 році Мейс заснував Центр доступного житла, який зараз називається Центром універсального дизайну, – саме в ньому вперше розробили принципи нового підходу, який і лежить в основі сучасного інклюзивного дизайну: дизайн середовища повинен використовуватися всіма людьми без необхідності адаптації.

(НЕ) доступність

Я приїхала до Івано–Франківська зранку. Знайомитися з містом почала зі спальних районів, які усюди схожі один на одного. Мій погляд мимохіть падав на високі сходи та бордюри, дивні пандуси під стрімким кутом. Саме через такі інженерські помилки людям з інвалідністю доводиться оминати “недоступні” дороги стороною. Згодом, після спілкування з мешканкою Франківська, я дізналася, що розробка маршрутів перед прогулянкою для таких людей – рутинна справа.

“Кожен похід в місто мені доводиться планувати. Адже, на жаль, немає такого доступного маршруту, щоб куди не пішов – всюди було комфортно. З ким би я не йшла, ми завжди все обговорюємо: підемо туди, а потім звернемо на ту вулицю, бо там є добрі з`їзди і менше ям”, – розповідає Христина Ковалишин–Сирова.

Вона – сучасна письменниця, поетеса, громадська діячка, психолог та мотиваційний тренер. У підлітковому віці Христина раптово захворіла на кальпаінопатію, одну із м’язових дистрофій, тож тепер дівчина пересувається на візку. Попри це Христина веде активний спосіб життя, хоча й іноді на заваді цьому стають непродумані архітекторські рішення.

У розмові з нею я дізналася, що у Франківську вистачає інклюзивних кав`ярень, ресторанів та навіть клубів. Трохи гірше з лікарнями та школами. Хоча б здавалося, мало б бути навпаки.

“Різного роду медичні заклади мали б робити інклюзію найпершими. Адже в нічний клуб я можу потрапити без проблем, а на консультацію до лікаря без допомоги кількох сильних чоловіків – ніяк”, – ділиться Христина.

Вона також додає: “Ніхто з нас не знає, коли і в якій ситуації може опинитись. Якби від початку все робити згідно з перспективою навіть того, що всі ми зістаримось, тоді і не варто було би щось переробляти чи робити інклюзивним для когось”.

Попри це дівчина переконує мене, що у Івано–Франківську інклюзія – це не якась примарна ілюзія, а щось, до чого прагнуть та намагаються досягти. Згодом у цьому пересвідчуюся і я.

Зміни

Чим ближче я підходила до центру, тим інклюзивнішим ставало місто. Світлофори не лише блимали, а й “говорили”. Усе частіше зустрічалася тактильна плитка, пандуси ставали пологіші. У самому центрі між історичними пам`ятками кремезні чоловіки зривали бруківку та перекопували історичні “стежки”. Від них я дізналася – центр буде повністю пішохідним та інклюзивним. Перші зміни вже помітні: на деяких вуличках зникли тротуари та бордюри, з`явилися зручні та пологі з`їзди.

“Я собі за мету поставив те, щоб прийшов той день, коли моя старенька сусідка, яка користується візком, зможе виїхати зі свого двору і проїхатися по цій вулиці (Галицькій – одна з головних вулиць в Івано–Франківську) повністю на візку сама без бордюрів. Така елементарна річ, про це треба лише подумати. А в радянські часи про це не замислювалися, тому і маємо”, – ділиться бажаним Мирослав Федорків, начальник відділу дорожньої інфраструктури Комунального департаменту Івано–Франківська.

Мирослав розповідає про їхнє гасло – “Місто для людей”, іншими словами, місто для життя. Саме тому на рівні влади, громади та навіть бізнесу приділяється велика увага різним аспектам, які допоможуть зробити місто зручнішим, безпечнішим та доступнішим.

“Зараз ми перетворюємо в осерді міста вулиці з автомобільних – на вулиці для людей, тобто у пішохідно–велосипедні вулиці. Вони ідуть в один рівень, без бордюрів”, – додає він.

Уже змінені вулиці Шевченка та Тринітарська, а на Станіславській, Міцкевича, Лесі Українки ведуться ремонтні роботи, щоб прибрати всі “бар`єри” у центрі міста.

“Ми ніколи не бачимо перешкод для машин, то чому ж вони існують для людей, яких в рази більше?”, – дивується Мирослав.

Від розповідає мені, що у місті діє програма реалізації доступності, на яку щороку виділяють від мільйона до півтора мільйона гривень. За ці гроші облаштовують локальні пандуси біля житлових будинків або роблять “пониження” на вулицях. Іноді ж навпаки пішохідні переходи “піднімають” до рівня тротуарів.

“Уявляєте, пандус не для людей, а для машин. Вже вони змушені виїжджати і спускатися на цій ділянці. І ця частина дороги забрукована, тобто тактильно водій розуміє, що це зона пішоходів і розуміє, що треба бути обережним, – пояснює Мирослав, – За рахунок цього людина з інвалідністю навіть не буде змушена замислюватися, як їй перейти дорогу!”

Відбуваються зміни і в транспорті. Місто закуповує низькопідлогові тролейбуси – 15 у 2017 році. Цього року автопарк Франківська повинен поповнитися ще 30 такими ж. Важливим є те, що нещодавно зупинки у громадському транспорті почали озвучуватися, а останніми місяцями міська влада працює над тим, щоб у Франківську “зазвучали” й маршрути ззовні автобусів та тролейбусів. Також у місті ліквідовуються “кишені”, адже через них громадський транспорт не може впритул під`їхати до тротуару.

Ініціативи

Та не дорогами єдиними. Кілька років тому у Франківську з`явилася платформа “Тепле місто”, головна мета якої – “бути інноваційною платформою для створення можливостей і суспільних трансформацій”. Зараз це рушійна сила змін у Івано–Франківську, яка розвиває у місті відразу кілька програм. Серед яких і “Стала мобільність”. Вона покликана забезпечувати “потреби у вільному, безпечному, екологічно чистому та сталому пересуванні містом для всіх груп населення”. Саме на базі цієї програми у місті вже реалізовано кілька інклюзивних проектів.

“Твій рух – мій рух” – це наш перший проект. Спільно зі студентами медичного університету ми подали його на грант UrbanSpace 100 (ресторан у Івано–Франківську, 80% прибутку якого йде винятково на реалізацію громадських проектів у місті – Авт.) і виграли фінансування”, – розповідає Володимир Радевич, координатор програми “Стала мобільність”.

До цього проекту активісти також долучили представників громадської організації “Слід”, яка об`єднує людей з інвалідністю в Івано–Франківську. Вони допомагали модифікувати та покращувати інвалідні візки, розповідали, як краще їх змінити, щоб вони стали зручними у використанні. В результаті активісти передали 11 відремонтованих візків двом лікарням міста: центральній міській клінічній лікарні й міській клінічній лікарні № 1. Окрім цього, медичні заклади отримали в подарунок насоси для коліс і розхідні матеріали.

“Наступне, що робила платформа “Тепле місто” в цьому напрямку спільно з ГО “Слід” – через нашу внутрішню програму “Міські гранти” ми профінансували проект “Чемпіонат з гри в боча”, – ділиться Володимир.

Боча – це рухлива гра для людей з інвалідністю з використанням різнокольорових м`ячів. Автори проекту переконані, що гра дала змогу людям з порушеннями рухового апарату займатися спортом, розвивати себе, ставити цілі та досягати їх.

Минулого року саме з Івано–Франківська стартував велопробіг “Бачу. Можу. Допоможу”, який покликаний долати суспільні стереотипи про людей з вадами зору. Щороку на велосипедах тандемах у багатоденну подорож Україною вирушають пари учасників: штурманом є людина з вадами зору, або ж незряча, а пілотом – зряча. Програма “Стала мобільність” два роки поспіль підтримувала цю ініціативу, а цього року в UrbanSpace 100 відбувся показ фільму за мотивами цього велопробігу “Я бачу” з тифлокоментуванням.

“Це коли є картинка, а її опис озвучується, – пояснює Володимир, – тому цей фільм могли “побачити” незрячі люди і зрозуміти, про що взагалі в ньому йдеться”.

Не є новинкою для Івано–Франківська і лекції–тренінги “Як допомогти людині з інвалідністю?”. Як правильно користуватися пандусами, як долати бордюри, як допомогти людині з інвалідністю, щоб не нашкодити і йому, і собі та багато інших корисних речей розповідає, показує і дає спробувати компетентний тренер.

У місті також побудували дитячий майданчик для дітей з хворобами опорно–рухового апарату, який дозволяє їм розвиватися фізично. Обіцяють, що в наступному році у місті має з`явитися ще один схожий.

Вражає? Мене теж.

Діалог

“Істина народжується в суперечці”, – твердить старе прислів’я. І хоча психологи його часто заперечують, проте все ж без діалогу знайти рішення будь–якої проблеми неможливо.

“Важливо залучати всі групи інтересів заради найоптимальнішого результату, що задовольнив би всіх. Жодна група не повинна бути виключена із процесу державотворення інакше суспільство створить умови для зростання дискримінаційних настроїв. Публічні обговорення і є тією площадкою для діалогічного та горизонтального формату вирішення проблем, де кожен актор має рівні права”, – коментує ініціативу представник “Центр UA” у Івано–Франківську Назар Мочула.

У свій час Христина розповіла мені, що у Франківську такі зустрічі вже проводилися, і влада міста навіть радо на них йшла. Проте дівчина переконана, що “питання варто підіймати повсякчас та в різних формах”. Тоді й результат не забариться.

Христина Бубнюк

Вибори вибори